День соборності

22 січня 2021 року о 09:09

Сьогодні в нашій державі відзначається свято – День соборності України. Саме цього дня у 1919 році було проголошено Акт Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки в єдиній Соборній державі.

Вперше у новітній історії його широко відзначили 21 січня 1990 року. Тоді живий ланцюг Єднання простягнувся від західного кордону України аж до Києва.

Безпосереднім учасником тих подій у Львові був і журналіст Валерій Степанюк. На той час він працював репортером відділу інформації Львівської студії телебачення. На даний час є шеф редактором ІА «Пульс». Друкуємо його спогади про той день.

Ланцюг. Розповідь репортера

21 січня 1990 року Галичина відзначала день Злуки ЗУНР і УНР в єдину соборну державу. За ініціативи Руху, ланцюг єднання мав простягнутися від західного до східного кордону УРСР. По всій «неозорій Батьківщині» ще совєцька влада, а Львів вже звично обрядився у синьо-жовте! Національні стяги повсюди: на транспорті, балконах, вікнах, стовпах, а найбільше – у руках містян, які ватагами та поодинці парадували містом.

Нечисленні міліціянти спочатку пробували «качати права», мовляв, залиште проїжджу частину, не скупчуйтеся, розійдіться, але плечисті хлопці з охорони Руху вже довели, що на кожну силу найдеться така ж…

Негадано-неждано розважив публіку тодішній перший секретар обкому партії товаріщ Погребняк. Любив він, іноді, пофрондерствувати у строго виважених межах. От і того разу, якогось милого, припхався на Площу Ринок. А хтось з натовпу, що обступив головного обласного комуняку, взяв і тицьнув йому до рук синьо-жовту фану. Той зопалу взяв, а коли зрозумів, що трохи не туди вляпався, радикально міняти заподіяне було пізно. Викинути?! Ага, не той випадок! Як мінімум, натовчуть пику. Тримати далі? Та воно ж руки палить, як розпечена залізяка! А юрба довкола насторожено пантрувала – чи не буде до чого присікатися. Правду кажучи, комуняцький бос вислизнув елєгантсько. Що б там не казали, а дурні до таких висот не долазили. Трохи потупцяв з прапором, а потім зі словами: «На, потримай» – запхав до рук якомусь лакузі. А той задом-задом та й здимів. Натовп розчаровано загув, але придертися не було до чого. На тому розійшлися.

Майже те ж, утнув і старий лис Кравчук, ще у статусі головного партійного ідеолога. Коли на з’їзді Руху йому вчепили на піджак тризуба, він зробив вигляд, що дуже розпарився, зняв його і так пішов, тримаючи в руках. Цей епізод прокрутили всі тодішні канали. А от у Львові, як на зло, жодного фотографа чи оператора поблизу не було. Навіть мій, з яким я готував спецвипуск про цю подію на Львівському телебаченні, десь завіявся. Ну «виписав» я йому з пересердя, та що то дало? Це сьогодні вже було б зо три десятка відео у Фейсбуці. А тоді ми ще працювали на кіноплівці, яку треба було проявляти, монтувати, зводити звук – одне слово купа роботи. То ж крутилися, як миші на патефоні.

Познімали в місті – гайнули на трасу. Там, навіть, самі в ланцюзі постояли. Потім на мітинг до університету. Записали інтерв’ю з депутатами Верховної Ради, які ще на той час сприймалися як Месії та Титани, здатні змінити цей світ, а не суцільні придурки, злодії та запроданці. По тому, на Високий Замок писати сценарій. Написав, затвердив у начальства і цензора, віддав режисеру. Домовилися що і як монтувати. Розійшлися. Монтаж затягнувся. Перед ефіром передивитися відео вже не встигали. А новини йшли тоді без запису – наживо. Навіть закадрова начитка не записувалася, а читалася ведучим зі студії. Звідсіля і всілякі ляпи: то не встигнеш, то закашляєшся, то обмовишся, то щось переплутаєш… Зате, глядачам як весело!

Дали ефір. Привітався, сказав кілька слів у кадрі, пішло кіно. Читаю текст. Спочатку велося чудово, а потім почалося! В мене на папері одне, а на моніторі зовсім інше. Мигцем згадую, що цей епізод десь на четвертій сторінці – знаходжу. Потім кадри з третьої сторінки, за ними з п’ятої… Так до кінця ефіру крутив сценарієм, як циган сонцем. По ходу щось скорочував, додавав та переінакшував. Коли відключили мікрофон, я сидів мокрий від поту і заморений так, що навіть лаятись не мав здоров’я.

Як виявилося, мій режисер, мікрофон в печінку його творчій матері, довго пив каву, а потім зліпив то все на раз не надто в текст заглядаючи. Не встиг я доповзти до кабінету, як внутрішній телефон голосом Гендиректора Бориса Маркіяновича Шайдецького процідив:
– Зайди!

Доки теліпався до приймальні, перед очима промайнуло все життя… Зайшов, стою, боюся очі здійняти. Почалося традиційно:
– Дивився я твій ефір… (пауза)

Ага, хто б сумнівався! Далі, за усталеною традицією, мала звучати ще одна сакраментальна фраза: «Для чого ти робиш все, щоб ми розсталися?!». Того разу щось пішло не так і шеф видав:
– Я гордий з того, що на Львівському телебаченні працюють такі професіонали!
– Не пойняв! – Мовив я, але тихенько, тихенько – про себе.

Від стриманого Шайдіка ні до, ні після такої купи компліментів на свою адресу не чув. Ще неймовірніше почалося наступного дня. В місті проходу не давали шанувальники мого таланту, а річний план по «халявній» каві був перевиконаний за кілька днів! Виявляється, оті мої тортури із контрафактним монтажем були сприйняті як небувалий патріотичний порив, емоційний підйом і безпрецедентний прояв нездоланної віри у нашу неминучу національну перемогу! Дивні діла твої, Господи!

Ось такі спогади маю про цей день з яким вас всіх і вітаю. Він того вартий, як один із поворотних моментів новітньої історії.